ЯК ПОБОРОТИ СИНДРОМ САМОЗВАНЦЯ, ЯКЩО ВИ ПІДПРИЄМЕЦЬ
Парадоксально, але багатьом успішним підприємцям притаманне знецінення своїх здобутків, знань і вмінь. Синдром самозванця (або комплекс самозванця), від якого страждають люди, схильні до перфекціонізму, особливо надокучає бізнесменам мого покоління – тим, хто виховувався у радянській традиції з її настановами: «не виділяйся, не вихваляйся, будь як усі», нездоровою скромністю та змалечку прищепленим почуттям провини.
Окрім виховання, грає роль і генетична пам’ять – виділятися у «совку» було, як мінімум, небезпечно. Талановиті й, тим паче, успішні люди в тій країні жили некомфортно, а головне – недовго. Їх саджали за грати, висилали або ж розстрілювали. Тож самознецінення – ще й навик виживання, сформований за кілька поколінь.
Звісно, це лише одна із причин. Нещодавно мій знайомий банкір сказав: бути незадоволеним собою та своїм бізнесом – абсолютно нормально для підприємця, який постійно перебуває у стані росту і розвитку. Перманентне невдоволення – це ще й один із драйверів нашого зростання та умова прогресу.
Цілком погоджуюсь. Я у бізнесі тридцять років, і не можу згадати, коли мене все влаштовувало. Постійно щось гризло, підштовхуючи до нових подвигів. У цьому, можливо, криється секрет успіху, але не меншою мірою – корінь зла. Особливо синдром самозванця дає про себе знати, коли тобі випадає можливість вийти в публічне поле – просять щось написати або розказати, виступити. Реакція – ступор і невпевненість: мовляв, чим я можу бути цікавий, я ж нічого особливого не зробив!
З часом я зрозумів, що синдром самозванця – це дуже шкідлива та небезпечна річ. Ми, підприємці, знецінюємо не лише себе та свої здобутки, але й роботу тих людей, що працюють в наших компаніях або проєктах. Тому варто намагатися побороти знецінення. Розкажу, що для цього варто робити і що роблю я.
1. Усвідомте свій досвід
Щосили біжучи вперед, ми часто забуваємо робити зупинки, озиратися та оцінювати пройдений шлях. Я вважаю, що потрібно проговорити собі або краще виписати свої досягнення. Коротко: «що я вмію, що я побудував, що я знаю, скільки років я цим займаюся».
Перелічити власні здобутки та досягнення вашої компанії/проєкту– коротко, але чітко. Потім перечитати. У списку виявиться немало гідних речей. Загалом, чи можна назвати самозванцем людину, яка займається своєю справою двадцять чи тридцять років? Навряд.
2. Почніть говорити публічно
Це складно. Заговорити про себе та свій професійний досвід – справжній вихід із зони комфорту, який супроводжуватиметься страхом і невпевненістю. Але результат того вартує. Для початку можна говорити з друзями, знайомими, родичами.
Далі – провести семінар для своєї команди, виступити на конференції, підготувати публікацію для фахового видання. Гарна ідея – самостійно організувати захід для учасників вашого ринку, зібрати колег по галузі. Головне – почати, переступивши через страх.
Сама тільки підготовка до виступу – складання тез та слайдів – має для «самозванця» сильний терапевтичний ефект. До того ж, подібні виступи дають можливість швидко отримати зворотний зв’язок від аудиторії. Кожне питання чи зауваження – це можливість укріпити свою експертизу. Дуже добре, коли з вами хтось не згоден – у суперечці на фахову тему ви ще раз переконуєтеся у тому, що знаєтеся на своїй справі.
3. Діліться мудрістю
Мудрість, життєва і бізнесова, – це результат багаторічного гарування. Вона формується більшою мірою не в успіхах, а у власних поразках і помилках. Ділитися мудрістю складніше, ніж фаховою експертизою – це наступний рівень, який у подоланні синдрому самозванця відіграє надзвичайно важливу роль.
У своїх виступах я часто використовую таку метафору: наше життя – наче чаша, в якій накопичуються досвід, мудрість, знання. Настає момент, коли чаша переповнюється – починається застій, цвітіння, вміст перетворюється на болото. Дуже важливо відкрити кран, щоб почати ділитися. Чим більше ми ділимося, тим більше можемо отримати нових знань та мудрості. Я зрозумів, що частина наших знань (як і грошей, енергії тощо) взагалі не наші – вони даються нам для того, щоб передати іншим.
Ділитися для нас природно: ми ділимося досвідом з дітьми, підлеглими, командою, друзями. Частина наших знань призначена для тих, хто приходить до нас за порадою.
Коли ми починаємо ділитися, перші кроки можуть бути дуже некомфортними для нас, але зворотний зв’язок, який ми отримуємо, надихає та мотивує. Наприклад, після одного з моїх виступів на форумі для молодих підприємців до мене підійшов хлопець. Мої слова про те, що у підвалі нічого красивого не побудуєш, справили на нього враження. Він попросив розвинути цю тему, оскільки саме вирішував питання про перевезення свого виробництва з «підвалу» (у його випадку гаража) у пристойне приміщення. Це вимагало часу та значних для нього інвестицій. Тому він ретельно обмірковував доцільність цього проєкту.
Я сказав: «У підвалі можна створити шедевр, але тільки один раз. А далі ти будеш масштабувати підвал. Якщо ти бачиш довкола себе щось красиве – створюєш красиве, якщо бачиш бруд та хаос – створюєш бруд та хаос».
Зізнався, що я теж багато років тому вийшов з підвалу і свідомо ціною значних зусиль, часу та інвестицій йшов до красивого великого заводу. Молодий бізнесмен подякував мені за те, що я допоміг йому прийняти рішення, а я, у свою чергу, весь вечір думав про свій пройдений шлях – від підвалу до заводу, і ці спогади були черговою потужною дозою антидоту від самознецінення.
Ще чотири роки тому мене не було ні в медіа, ні у соціальних мережах. Наростаюче невдоволення та знецінення підштовхнули мене вийти за територію свого чернігівського заводу та почати ділитися тим, що я засвоїв за багато років у складному машинобудівному бізнесі. Зараз я публікуюся, пишу книги, виступаю зі сцени та практикую менторство для бізнесменів. Чи вдалося позбавитися синдрому самозванця? Не до кінця. Це довгий шлях.
Сам по собі комплекс самозванця не розсмоктується, його не можна перемогти, лежачи вдома у теплій ванні чи розмовляючи з дзеркалом. Доведеться йти та говорити публічно, заявляти про себе, незважаючи на страх та тремтіння в колінах.
