ЯК ВІЛЬНО ЗАГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ ТА НЕ ПОВЕРТАТИСЯ ДО РОСІЙСЬКОЇ: ДОСВІД БІЗНЕСМЕНА
Ще десять місяців тому я не міг вільно говорити українською мовою. Жахливий суржик, русизми, неправильні наголоси – все це супроводжувало мої недолугі спроби інтегрувати мову у вжиток на діловому та побутовому рівні.
Мене вистачало хвилин на двадцять, потім долала шалена втома і опускалися руки. Зараз я вільно проводжу українською наради у себе в компанії, виступаю зі сцени, спілкуюся з друзями і навіть думаю нею.
Опанування мови стало для мене справжнім випробуванням, адже до 50 років я не намагався її вчити, все життя я спілкувався російською. Навіть у школі був звільнений від уроків української мови, тому що мої батьки були геологами, а значить сім’я часто переїздила. У радянському союзі було правило, яке дозволяло дітям геологів не вчити місцеву мову.
Зрештою, у мене навіть не було базової граматики. Це не заважало мені ані вчитися, ані працювати: треба визнати, що Чернігівщина протягом довгого часу була переважно російськомовною.
Два роки тому багато що змінилося. Загроза знищення усього, що ти побудував, дуже сильно впливає на свідомість – в перші тижні війни я навіть практикував ритуал прощання з тим, що маю. Кажуть, якщо росіянин перебуває у російськомовному оточенні, він почувається комфортно – ніби у себе вдома. Значить, я просто не маю права говорити російською.
Вся бізнес-спільнота добровільно перейшла на українську. На своєму досвіді я упевнився в тому, що вивчення мови та повноцінна її інтеграція не лише у ділове, але й побутове спілкування – добровільна історія. Мова і примус – речі несумісні. Внутрішній спротив, який неодмінно виникає у відповідь на примус, заважає опанувати мову, полюбити її, почати нею думати.
Таким чином, маючи сильну мотивацію, я взявся вчити мову. Виявилося – одного щирого бажання замало. Йшло зі скрипом, а головне – я не міг повноцінно виразити свої думки, почуття у притаманний мені індивідуальний спосіб. Тож навіть коли я говорив правильно, виходило якось штучно, не натурально, це був не справжній я.
Так було, допоки я не знайшов мовну тренерку. Підкреслю – не вчительку, не репетиторку, а саме тренерку. Для моїх цілей мені не потрібне досконале знання граматики, правил. Мій запит – розговоритися, і підхід тренерки допоміг мені досить швидко це зробити, за шість місяців інтегрувати українську мову у своє життя, а за десять місяців почати нею думати.
У чому саме правильність підходу? Що зробила мовна тренерка?
Визначила мої індивідуальні мовніиконструкції
До початку наших тренувань Міра (так звати мою тренерку) дуже уважно слухала, як я розмовляю російською: конструюю речення, передаю смисли.
Вона просила мене багато говорити, на різні теми. Слухала і ретельно занотовувала все. Міра визначила, що у мене доволі довгі складнопідрядні і складносурядні речення, рясно приправлені смисловими і емоційними підсилювачами (у тому числі і ненормативною лексикою).
Навіщо цьому приділяти стільки часу і уваги? Для того, аби я вільно міг спілкуватися українською і залишався при цьому собою, важливо зберегти звичні для мене мовні конструкції та індивідуальні особливості висловлення думок.
Дозволила лайку
Як я вже зазначив, мені притаманна лайка. Всі ці "ай-ай-ай, мова повинна бути чистою" – не до мене.
Вперше я закохався в українську, коли почав слухати Леся Подерв’янського. У нього так гармонійно лайка була вплетена у мову! Моя мова завжди приправлена лайкою.
Профдеформація – все життя я займаюся виробництвом, а виробництва без лайки не існує. І це дуже зручно, адже іноді на нараді ти можеш одним словом висловити і захоплення, і відчай, і похвалити, і полаяти.
Тренерка, послухавши мене, сказала: "Олександре, у вас не можна забирати лайку. Тому що без лайки це будете не ви, вам буде некомфортно. А якщо не буде комфортно, то і розмовляти українською із задоволенням ви не будете".
Кілька наших занять з Мірою були присвячені вивченню української лайки, пошуку виразів, які б максимально точно могли відповідати моїм російськомовним ненормативним конструкціям. Так у мій вжиток щільно увійшли: "дідько його знає"; "хай йому грець"; "очманіти" та "щоб тобі с***ка луснула".
Підтримала на етапі відкату
Що таке відкат? Це неприємне, але неминуче явище, яке супроводжує рух уперед, незалежно від того, із чим цей рух пов’язаний.
Внутрішня трансформація, опанування нових знань та навичок – все, що вимагає додаткових зусиль та зміни звичок, зрештою виснажує нас. І в цей момент починається зворотний рух, який часто супроводжується зневірою, апатією і навіть роздратуванням.
Після семи місяців мовних тренувань я спіймав дуже сильний відкат. Цікаво, що дещо схоже спостерігав і у моїх знайомих. Деякі люди, що, здавалося б, серйозно і назавжди стали українськомовними, повернулися до російської. Я був серед них. Починаємо говорити українською, але зрештою переходимо на російську.
Приємного тут мало. Якось поділився цим із тренеркою. Міра не здивувалася і пояснила мені, що у вивченні мови так само, як і в інших тренуваннях або ж у бізнесі, існує плато: наче нічого не відбувається, немає руху вперед, навіть навпаки, починається відкат назад.
Мовний відкат спостерігається зараз у багатьох. Нічого дивного, а тим паче страшного у цьому немає – звичайне циклічне явище, каже Міра.
Перший потужний запит на українську мову спостерігався у 2014 році. З 2016 був дворічний відкат. Новий сплеск з 2018 по 2020. І за черговим відкатом слідував безумовний і найбільший у новітній історії України підйом з лютого 2022 року. Запал поступається місцем втомі. А втома і психічне перенавантаження нині – звичне і розповсюджене явище.
- То що ж робити? – запитав я свою мовну тренерку.
- Не перейматися, вірити у свої сили і не збавляти темп. Розуміти, що це всього лише маятник, який обов’язково скоро хитнеться у правильний бік. У пригоді стануть терпіння і наполеглива робота над собою.
