ВІДЧАЙДУШНІ І НЕЗЛАМНІ: ДОПИС ЗА МОТИВАМИ 30 ІНТЕРВ’Ю З УКРАЇНСЬКИМИ БІЖЕНКАМИ

           Як вони поборолисвої страхи перед новим невідомим життям в чужій країні? Чи були їм раді начужині, та як їм вдалося подолати перші труднощі і налагодити побут в новомудомі? Чи могли вони, або правильніше сказати, чи дозволяли вони собі, думати про щастя і відчувати щастя у простихповсякденних речах?

           По мірі зростаннякількості вимушених емігранток, мене чим далі, тим більше цікавили ці питання.І, зрештою, відправивши до Європи молодшу доньку, яка десять днів просиділа зімною у підвалі нашого будинку в Чернігові, я вирішив сам запитати у цих жінок:як воно там?

           З цією метою утравні я провів близько тридцяти ZOOM інтерв’ю з українками, яких після початку війнирозкидало по світу. Зібраний матеріал опубліковано на моєму YouTubeканалі, який колись – в минулому довоєнному житті – бувприсвячений темі щастя.  

           Розказані історіївразили мене. Я ще раз упевнився в тому, що наші жінки – не лише прекрасні, а ідуже сміливі, мудрі, сильні. Дійсно, в України – жіноче обличчя. І тепер,зважаючи на кількість українок в Європі та далеко за її межами – в прямомусенсі цього слова.

           Взяти хоча бісторію Людмили, яка після довгих вагань разом з донькою поїхала до Чехії.  Основним завданням та мотивацією для неї буловлаштувати доньку до балетної школи. Донька Людмили з дитинства займаласяхореографією, яка стала для дівчинки невід’ємною частиною життя. До того ж, збалетом вона пов’язувала своє майбутнє. «Для дитини дуже важливо не перериватитренувань – для підтримки як фізичної форми, так і морального стану», - пояснюєЛюдмила. Прямуючи до кордону в перші дні війни, Людмила гадки не мала, до якоїкраїни вона поїде. Головне, щоб ця країна дала можливість її дочці займатисятанцями, не втратити сенс і не пізнати розчарування в ранньому віці.  «Колись в Instagramя познайомилася з дівчиною,яка живе в Чехії. Зійшлися на темі дитячого балету. З початком війни ми багатопереписувалися, і вона переконала мене у тому, що Прага – найкращий варіант дляпродовження тренувань», - розповідала Людмила. Вона не згадувала проорганізаційні труднощі, які виникали протягом поїздки з України до Чехії – простоне пам’ятає їх, хоча шлях був складним, а можливості обмеженими. Весь цей часЛюдмила була зосереджена на одному завданні і заспокоїлася лише тоді, коли їїдитину зарахували до балетної школи у Празі. Зараз її донька займається зпримою-балериною празького театру. «Я реалізувала свою місію», - посміхаєтьсявона.

           Таких історійбагато, всі вони різні. Але є дещо спільне. Всі жінки виїхали з Українивимушено – жодна з них не хотіла і не планувала жити за кордоном. Вони маликомфортне та щасливе життя в Україні. Цікаво, що більшість із них зізналися:«Тільки зараз, покинувши рідну країну, ми усвідомили, наскільки наше життя вУкраїні було комфортним».

До того жбільшість жінок перетнули кордон не в перші дні війни. Хтось ще кілька тижнівпродовжував жити в рідному місті або на Західній Україні, сподіваючись, щоскоро жахіття закінчиться, і можна буде повернутися до нормального життя вдома.

           Причина виїзду увсіх моїх респонденток одна – діти. Зберегти їхнє життя, здоров’я, мрії,моральний дух. Не допустити, щоб вони стали дітьми війни, які все подальшежиття здригаються від грюкоту дверей. «Я прийняла остаточне рішення про виїзд,коли черговий раз побачила, як мої діти тремтять від завивання сирени. Почалапереживати за їхню психіку», - розказала в інтерв’ю одна з жінок.

           Я шукавреспонденток з різних країн. Список довгий: Чехія, Німеччина, Швейцарія, Польща,Австрія, Нідерланди, Франція, Великобританія, Португалія, Іспанія, Італія іт.д. Переважно ЄС. За яким принципом жінки приймали рішення щодо країни прямування? Історію Людмили про Чехію ви вже знаєте.Більшість інших героїнь вирішували ситуативно. Але це не найкращий варіант.«Складно, проте вкрай важливо підходити до цього питання з холодною головою, - говоритьодна з них, психологиня за фахом. – Зробити вдих -видих, уявити, що сидиш усебе на кухні в спокої у мирний час і просто розмірковуєш, до якої країнихотіла б поїхати надовго».

           У всіх безвиключення історіях червоною ниткою проходить тема допомоги. Допомога є скрізь,у всіх країнах українок з дітьми зустрічали дуже тепло. Майже у всіхєвропейських країнах з початку весни була запущена процедура надання статусутимчасового захисту для українців. Процедура нова, і прописували їїнашвидкуруч. Але потрібно віддати належне – допрацювали швидко та ефективно.Допомога на всіх рівнях – від державного до звичайного побутового, чистолюдського – дуже вразила і зворушила всіх, з ким я поспілкувався. Деякі жінкивлучно зазначили: навчитися приймати допомогу – не так просто психологічно. «Втакі моменти розумієш, наскільки ми скуті, недовірливі і перелякані, -підкреслила одна з респонденток. – Коли люди дають тобі безкоштовно квартиру тазабивають холодильник на два тижні, ти починаєш думати: щось тут не так».Навчитися просто приймати і бути вдячною – новий несподіваний навик. Мама трьохдітей, яка поїхала до Нідерландів, з цього приводу зазначила: «У нас єфінансові можливості знімати житло, нормально харчуватися. Але ми вирішилиприймати будь-яку допомогу від волонтерів та економити гроші. А зекономленеперераховувати на підтримку ЗСУ». 

           Ще один аспектдопомоги – взаємодопомога. Почув кілька історій про те, як дівчатаорганізовують на місцях українські школи, а радше – дитячі клуби, де інші жінкиможуть на певний час залишити своїх дітей, щоб вирішити організаційні питання та питання пошуку роботи. «Місцевавлада виділила нам приміщення, ми зробили там косметичний ремонт, - розповідає Тетяна,що поїхала до Португалії. – Жителі містечка дуже допомагають, хтось привозитьмеблі, а одна жіночка щодня готує для українських діток смачні гарячі страви:лазанью, яблучний пиріг і т.д. Такі ж українки проводять для дітей заняття змалювання, ліпки, англійської мови».  Доречі, дівчата зазначають, що повністю знецінена в Україні професія шкільноговчителя, в європейських країнах дуже цінується. Особливо зараз, коли в школахформують збірні класи для українських дітей.

           Всіх респондентокя запитував: що ви в першу чергу порекомендуєте іншим жінкам, які виїхали абопланують виїхати. Найчастіше згадувані рекомендації:

- будьте людьми - вам допомагають –дякуйте

- грайте заправилами країни, до якої приїхали – заради вас їх не будуть змінювати

- вчіть мову

- виходьте ізмушлі!

           Останній пункттреба розшифрувати. Багато мам, що виїхали, залишаються ментально в рамкахУкраїни. Сидять вдома в телефонах, діти займаються онлайн, не соціалізуються.Це не дуже правильно. Діти повинні виходити назовні у всіх сенсах,адаптуватися. Діти повинні жити життя – хіба не для цього їх рятували? В якомуб стані не перебувала жінка, потрібно в першу чергу думати про дітей, їхнійкомфорт та майбутнє. Таких поглядів дотримуються не всі, але більшість моїхреспонденток.

           Звісно, я не мігне поставити питання про щасливі моменти. І це питання не дивувало жінок, вонинавіть дякували за нього. Говорили, що щасливих моментів стало навіть більше,бо їх почали бачити в простих речах. «Бачити життя не означає не бачити війну,- каже Тетяна з Португалії. - І якщо ти бачиш над собою синє небо, бачиш океан,квіти , відчуваєш аромат жасмину, ти не можеш його викреслити, ти зараз тут, іти жива, чуєш, як сміється твоє дитя. І це вже щастя».